Розселення східнослов’янських племінних союзів (поляни, древляни, сіверяни, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати). Руська земля.

Літопис «Повість минулих літ» називає сім племінних об’єднань східних слов’ян, які проживали на території сучасної України: поляни, древляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці та сіверяни. Історики зауважують, що ці союзи у VII ст. складали одну етнокультурну, мовну й політичну групу, яка за суттєво відрізнялася від північних східнослов’янських племен. З часом, ці відмінності посилювалися, а об’єднувальні фактори між цими сімома сприяли виникненню в ІХ ст. державності з центром у Києві, а у подальшому – праукраїнського народу, його мови та ментальності.

.

Поляни – проживали навколо Києва, який був їхнім головним політичним центром.

Древляни – займали землі південного басейну Прип’яті, Горині, західного берега Дніпра і північного басейну Тетерева. Їхній центр – Іскоростень.

Сіверяни – займали значну територію на схід від середньої течії Дніпра, басейн нижньої Десни, Сули, Псла і Ворскли аж до верхів’їв Сіверського Дінця. Їхніми політичними центрами були міста Чернігів, Новгород-Сіверський і Переяслав.

Тиверці – займали територію між нижніми течіями Дністра і Пруту і досягали Чорного моря. Їхнім політичним центром був Білгород над Дністром.

Уличі – жили між нижнім Дністром, Південним Бугом і Дніпром аж до Чорного моря. Їхнім політичним центром було місто Олешня на Дніпрі.

Волиняни – жили вздовж течії Західного Бугу.

Дуліби – жили на захід від полян у басейні Західного Бугу. Політичний центр волинян і дулібів – Теребовля.

Білі хорвати – жили в Карпатах і басейні верхнього Дністра. Політичним центром був Ужгород.

.

Розселення східних слов’ян описане в «Повісті минулих літ»: «…ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами – од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота…Слов’яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем – [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами… Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів. Бо було в ляхів два брати – [один] Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на [річці] Сожу, [од якого] й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом по Оці; од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі (й) тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні».

.

Назва «Русь»

Держава, яка виникла на території сучасної України у писемних джерелах називається «Руською землею». Відповідно й народ цієї країни називали «руським». Однак цей термін не був одвічною назвою східних слов’ян. Широкого вжитку він набув тут лише від ІХ-Х ст. Уперше в «Повісті минулих літ» він з’являється в тексті, що стосується 852 року: «В літо 852, … коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля. Про це довідалися ми з грецького літопису, в якому сказано, що при цьому царі Русь приходила на Царгород; так от від цієї дати почнемо і відлік зробимо».

.

Від початку Х ст. назва «Русь» стає офіційною. У договорах Русі з Візантією 907 р. та 911 р. цей термін згадано неодноразово: «від роду руського» «руська земля», «русичі».

Існує кілька версій походження терміну «Русь», три найпопулярніші з них – це

1) етнонім «Русь» має місцеве, середньодніпровське походження,

2) ця назва була запозичена слов’янами у скандинавів,

3) так називали воїнів, верхівку східнослов’янського суспільства.

.

Серед вчених немає єдиної думки, але в літописах поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях. Широке поняття стосувалось усіх східнослов’янських земель, а вузькому вживається для означення Київщини, Чернігівщини й Переяславщини.

.

У цей час східнослов’янські племена підтримували і розвивали зв’язки з Візантією, адже обидві сторони мали значну вигоду від взаємної торгівлі. Але володіння візантійських імператорів від VI ст. поширюються і на Крим. Вони прагнули контролювати Північне Причорномор’я, бо тут проходив вигідний торговельний шлях «із варяг у греки».

.

.Східнослов’янські племена контролювали середню частину шляху і прагнули поширити свій вплив і на Чорне море. Тому між могутньою імперією і східними слов’янами тривала боротьба за території.

Важкі кліматичні умови у Скандинавії змусили тамтешніх воїнів організовувати військові походи до сусідніх земель. Траплялося, що вони обкладали даниною підкорені народи. Так сталося з східнослов’янськими племенами словен і кривичів. Ще один спосіб заробітку варягів – це військова служба у впливових та багатих правителів. Відомо, що скандинавів наймали до себе і візантійські імператори. Ромеї називали найманців з півночі варангами. Ймовірно, так виникла слов’янська назва «варяги», яку літописці вживали щодо представників північних народів. Таким чином, завдяки торгівлі, військовій силі та присутності у князівських дружинах варяги з кінця VIII ст. впливали на політичне життя східних слов’ян.

.

Утворення Русі – України (Київської держави)

«…Поляни ж жили осібно і володіли родами своїми… І були три брати. Одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їхня – Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що й нині зоветься Щекавиця, а Хорив – на третій горі, від нього ж прозвалася Хоривиця. І в ім’я брата свого старшого заклали городок і назвали його Київ… Інші, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником; бо біля Києва був перевіз тоді з того боку Дніпра, тому й говорили: «на перевіз на Київ», а коли б Кий був перевізником, то не ходив би до Цареграда. Але цей Кий княжив у роду своєму; і ходив він до царя, якого – не знаю, але тільки знаю те, як переказують, що велику честь мав від царя, якого – не знаю і при якому приходив царі».

.

Зважаючи на літописні свідчення, історик М. Котляр вважає Кия найцікавішою і найзагадковішою постаттю в історії Києва, адже серед дослідників існують різні версії щодо його правління. Хоча питання років реальності існування такого правителя, як Кий, залишається відкритим, місто, яке він заснував, стало тим соціально-політичним і військовим центром, навколо якого гуртувалося перше державне об’єднання східних слов’ян – Київська держава. Його злет пов’язаний з ім’ям князя Аскольда.

.

Аскольд

Не менш загадковою особистістю, ніж князь Кий, на думку історика М. Котляра, легендарний діяч Київської держави ІХ століття – Аскольд. Відомо, що у 860 р. сталася подія, що зацікавила середньовічний світ. То був похід війська на чолі з Аскольдом на столицю Візантійської імперії Константинополь.

.

У літописі його описано так: «Коли почав царювати Михаїл (імператор Візантії з 842 р.), стала так прозиватися Руська земля. Дізнались ми про це тому, що за цього царя приходила Русь (війною) на Царгород, як пишеться про це в літописанні грецькому (візантійському). Ось чому з цієї пори почнемо (розповідь) і число (лік рокам) покладемо».

.

Зважаючи на свідчення візантійських джерел, що зберегли свідчення про похід 860 р., вчені-візантиністи дійшли висновку, що Аскольд і його воєначальники не мали достатньо сил, щоб подолати могутні мури Царгорода. А імператор Михаїл, що залишив військо в Малій Азії для боротьби з арабами, у свою чергу не міг здолати ворога. Учені припускають, що мирних домовленостей було досягнуто завдяки сплаті викупу Візантією війську Аскольда.

.

Кілька візантійських авторів, серед них Константин Багрянородний (візантійський імператор, автор творів, що містять важливі відомості про русько-візантійські відносини Х ст.) згадують про укладення мирної угоди між Царгородом і Києвом. Вона стала першою у відносинах Русі і Візантії і засвідчила про початок міжнародного визнання Руської держави. Майже всі дослідники вважають хрещення князя Аскольда неодмінною умовою такої угоди.

.

Імовірно, Візантія у 60-х рр. IX ст. зобов’язувалась виплачувати Києву щорічну данину, а русичі за це – надавати військову допомогу імперії. Є припущення, що Аскольдова угода забезпечувала привілейоване становище руських купців у Візантії, а візантійських – у Київському князівстві. Незабаром Аскольд дотримався угоди. Мусульманські джерела повідомляють про воєнні дії русичів навіть у Південному Прикаспії. Так князь, можливо, намагався ослабити тиск Арабського халіфату на Візантію в Малій Азії.

.

Князь Аскольд (у літописі об’єднаний з Діром як співправитель) – перший з київських князів, про правління якого є більш-менш точні хронологічні уявлення. Він посилив власне князівство, добився визнання від Візантії та перший князь, що прийняв хрещення. Проте незважаючи на успіхи, на Аскольда насувалася загроза з півночі, з Новгорода, з боку варягів, очолюваних Рюриком, що підкорили північних сусідів Русі..